Міжнародна міграція робочої сили та її регулювання

Міжнародна міграція робочої сили — процес пе­реміщення найманих працівників за межі країни з метою пошуку нового місця роботи і місця проживання.

У наш час щорічно в пошуках роботи, кращих умов життя емігрує майже 25 млн осіб (на початку 80-х років — до 20 млн осіб). Чисельність іноземних працівників в США в середині 90-х років становила приблизно 7—8 млн осіб, в країнах Західної Європи — понад 10 млн осіб, у нафтодобуваючих країнах Близького Сходу — майже 4 млн осіб. Це свідчить про переміщення центру міграції робочої сили із США в Західну Європу.

Створюючи кращі умови праці, встановлюючи вищу заробітну плату, США проводять активну політику залу­чення в країну кадрів вищої та найвищої кваліфікації, особливо молодих. Тому не дивно, що майже третина всіх лауреатів Нобелівської премії в США є емігрантами.

Важливою особливістю міжнародної міграції робочої сиди в 90-ті роки стала як масова міграція працездатного населення всередині СНД, так і міграційні потоки з СНД у розвинуті країни. Наприклад, в Росії в середині 90-х років налічувалося до 3 млн мігрантів, серед яких певну частку становили мігранти з України.

Якісно новою формою міграції робочої сили в епоху НТР є масові переміщення науково-технічних кадрів із Західної Європи та країн СНД (насамперед з Росії та Ук­раїни) в США. Так, з України за 1991-1998 рр. виїхало понад 6000 учених, а з урахуванням спеціалістів з вищою освітою — понад 600 тис. осіб.

Ще однією рисою міжнародного руху робочої Сили за сучасних умов є послаблення стихійності та посилення ре-гульованості даного процесу з боку як окремих країн, так і міжнародних організацій. Крім того, постійно зростають масштаби нелегальної еміграції. Так, щорічний потік не­легальних емігрантів у США перевищує 1 млн осіб.

Розвинуті країни світу намагаються проводити таку імміграційну політику, яка б сприяла залученню інозем­них працівників з метою притоку і використання най­більш працездатної, мобільної, у розквіті фізичних та розумових здібностей робочої сили.

В процесі міжнародної міграції робочої сили відбу­вається поступове формування інтернаціональної вартості цього специфічного товару. Найбільшої завершеності він набув у межах ЄС.

Інтернаціональна вартість робочої сили у межах ЄС ут­ворюється на основі середніх для даного регіону рівнів освіти і кваліфікації працівників, середньої складності праці, середніх умов відтворення робочої сили нормальної якості. Виявом цього процесу є вирівнювання на серед­ньому для ЄС рівні заробітної плати, на яку впливають не лише інтернаціональна вартість даного товару, а й його ціна. Ціна робочої сили, в свою чергу, може відхилятися в обидві сторони від вартості залежно від попиту і пропо­зиції на даний товар, економічної кон’юнктури загалом та інших чинників.



У деяких країнах і регіонах інтернаціональна вартість може формуватися на нижчому від середнього рівнях. Це зумовлено тим, що імпортована робоча сила, як правило, використовується на непристижних, малооплачуваних ро­ботах, спостерігається дискримінація в її використанні (у межах праці та оплати), в обмеженні економічних, соці­альних, політичних та цивільних прав. Така сама ситуація складається в межах ЄС щодо міграції малокваліфікованої робочої сили із асоційованих країн, держав колишнього СРСР. Значно нижчою за вартість робочої сили є за­робітна плата найманих працівників в Україні, що дає ва­гомі переваги українським підприємцям у зовнішньоеко­номічній діяльності.

Існує державне регулювання міграції робочої сили.

Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили — певна сукупність форм і методів цілеспрямовано­го впливу на міграційний рух працездатного населення з метою його пристосування до потреб національної еко­номіки, передусім потреб розширеного відтворення крупного капіталу.

Ця сукупність форм і методів залежить від особливостей історичного розвитку певної країни, економічної кон'юнк­тури, умов відтворення. Так, у США в перші 150 років існу­вання країни відбувалося освоєння величезних вільних те­риторій, спостерігалася нестача робочої сили. Внаслідок цього імміграція в цю країну протягом даного періоду була практично вільною (здійснювалась без будь-яких обмежень)

З 1952 р. уряд став регламентувати в'їзд мігрантів за та­кими правилами:

1) суворий відбір мігрантів;

2) обов’язкове емігрування разом з мігрантом членів його сім'ї;

3) значна частка осіб, які емігрують на підставі родин­них зв'язків;

4) відносна свобода вибору мігрантом місця прожи­вання і роботи;

5) отримання багатьма іммігрантами після 5 років пе­ребування в країні американського громадянства;

6) набуття чималою частиною іноземних громадян статусу біженців.

Отримання права громадянства (а отже працевлашту­вання в будь-якому штаті, в тому числі права займатися підприємницькою діяльністю) через 5 років закріплюва­лося за іммігрантами. Водночас існує категорія неіммі-грантів, які отримують право на працевлаштування на чітко визначений термін, після закінчення його вони зму­шені залишити країну.



Серед методів державного регулювання процесу мігра­ції робочої сили важлива роль належить регулюванню чи­сельності та якісного складу мігрантів. Для регулювання чисельності іммігрантів використовують показник іммі­граційної квоти, який щорічно розраховують і затверджу­ють. При цьому враховують статево-вікову структуру, рівень освіти, рівень безробіття, наявність ринку житла та інші параметри. Так, у США в 1995 р. загальна іммігра­ційна квота становила 675 тис. осіб, із них на родичів аме­риканців припадало 480 тис. (71%), на спеціалістів, в яких зацікавлені СІЛА, — 140 тис. (20%) й інші групи іммігран­тів - 55%.

Якісний склад працівників-іммігрантів регулюють шляхом:

а) проведення процедури визнання наявних у них до­кументів про освіту або професійну підготовку, роботу за фахом (наприклад, уряд Німеччини на початку 2000 р., не­зважаючи на наявність у країні масового безробіття, за­явив про доцільність приїзду з України спеціалістів зі складання програм для роботи в системі “Інтернет”);

б) встановлення вікового цензу (більші шанси на в’їзд мають молоді працівники);

в) врахування національності (з метою забезпечення національної рівноваги), стану здоров’я;

г) висування додаткових вимог до певних професій і спеціальностей (наприклад, програміст повинен володіти прийнятими в країні програмними методами та ін.);

г) врахування деяких якостей особистості (наприклад, характеру, якщо йдеться про в’їзд із окремих країн).

Водночас пріоритет віддають підприємцям, які мають намір зайнятися певним бізнесом.

Країни — експортери робочої сили також намагаються впливати на міжнародну міграцію працівників. З цією ме­тою здійснюються такі заходи:

1) регулювання обсягів еміграції та якісного складу емігрантів (виїзд деяких з них обмежують за умов нестачі кваліфікованих і висококваліфікованих фахівців, за не­сприятливої демографічної ситуації);

2) використання еміграції як засобу залучення ва­лютних ресурсів в економіку країни (відкриття валютних рахунків з наданням вищих відсоткових ставок; створен­ня вигідніших умов для використання цих коштів; став­лення вимог про переказ у країну певної частки зарпла­ти; залучення частини коштів посередницьких ор­ганізацій тощо);

3) захист прав емігрантів за кордоном шляхом укла­дання двосторонніх угод з країною-імпортером, викорис­тання контрактної форми наймання робочої сили для ро­боти за кордоном (яка повинна гарантувати певну величи­ну заробітної плати, оплати проїзду, житла, медичного обслуговування тощо), застосування спеціальних установ, фондів, представництв, аташе з праці при посольствах та ін., народних конвенцій, угод з трудової міграції, дотри­мання основних прав емігрантів;

4) допомога в забезпеченні медичними послугами, житлом, навчанням дітей в школі (цим насамперед займа­ються спеціальні фонди).

Важливим засобом регулювання процесу трудової міграції є запровадження обов’язкового державного ліцен­зування діяльності організацій з наймання працівників для роботи за кордоном. У цьому разі ліцензію надають лише тим організаціям, які мають необхідні знання, досвід роботи, міжнародні зв’язки і можуть нести відпові­дальність (юридичну, матеріальну) за свої дії. Так, у Росії такі ліцензії видано понад 150 організаціям.

Крім державного, існує і наддержавне регулювання міграції робочої сили. Цей процес за сучасних умов базу­ється на правових нормах і правилах, зафіксованих у до­кументах міжнародних організацій, насамперед МОП (Міжнародна організація праці). При цьому держави, які ратифікували міжнародні конвенції, визнають пріоритет міжнародного права над національним.

МОП було створено в 1919 р. На 46-й сесії МОП прий­нято угоду про основні цілі та норми державної політики, в яких закріплено права мігрантів, такі самі, як корінних жителів, у тому числі у сфері соціального забезпечення. Країни, які ратифікували цю угоду, зобов’язалися забезпечувати за місцем проживання мігрантів їхні права на отри­мання соціальної допомоги, набуті при найманні на робо­ту (оплата медичного обслуговування, допомога із безробіття, хвороби, інвалідності, при професійних захво­рюваннях та ін.). Зазначено рівність мігрантів щодо націо­нальності, релігії, статі тощо.

Захист прав мігрантів здійснюють:

1) запровадженням безплатних служб для допомоги мігрантам, забезпеченням їх необхідною інформацією і вживанням заходів проти недостовірної інформації та пропаганди стосовно еміграції та імміграції громадян;

2) застосуванням заходів, які допомагають виїзду мігрантів та їх переміщенню, дозволу на переведення за­робітної плати і заощаджень на свою батьківщину;

3) необхідним письмовим оформленням трудових контрактів і дотриманням прав мігрантів на їх одержання (в контрактах зазначають термін найму, умови і зміст праці, рівень заробітної плати і порядок її виплати);

4) проголошенням рівності в отриманні мінімальної заробітної плати;

5) проголошенням права на освіту і придбання квалі­фікації (а також її підвищення);

6) участю в профспілках, рівністю в освіті, працевлаш­туванні та соціальному забезпеченні.

Важливою новітньою формою міжнародних госпо­дарських зв'язків (економічних відносин) є міжнародне на­уково-технічне співробітництво. Його складові елементи — технополіси, технологічні парки, проведення спільної на­уково-технічної політики. Найбільш ефективне воно у ме­жах Європейського Союзу. З цією метою створюється не­обхідна інфраструктура, фінансуються передусім ті види науково-технічних програм та науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, які необхідні для задоволення спільних інтересів країн союзу. В реалізації цих програм можуть брати участь окремі фірми, компанії.

Найважливішими науково-технічними програмами є багатоцільова програма “Евріка” (в ній беруть участь 19 країн і можуть приєднуватись інші держави), яка діє з 1985 р. і спрямована на об’єднання зусиль більшості країн Західної Європи з налагодження кооперації, стійкіших на­укових зв’язків у сфері нових технологій, щоб на цій ос­нові подолати технічне відставання від США та Японії.

Іншими, менш масштабними науково-технічними програмами є “ЕСПРІТ” (інформаційні технології), “БРІТЕ” (запровадження нових технологій в обробну про­мисловість), “ДЖОУЛ” (довготермінове забезпечення), “РАСЕ” (розвиток телекомунікацій), “ЕВРАМ” (сучасні матеріали), “КОМЕТТ” (сприяння співробітництву вищої школи та економіки).



4756790898956049.html
4756879688320488.html
    PR.RU™